Звільнений з полону ренієць-захисник Зміїного розповів в інтерв'ю про захоплення острова росіянами

---

На початку 2024 року відбувся найбільший обмін полоненими – додому повернулися 230 українців. Серед них – захисники острова Зміїний, яких російські окупанти захопили в перший день повномасштабного вторгнення. Серед звільнених – фельдшер прикордонної застави, мешканець Рені Одеської області Олександр Куртєв. 

З одним із наймолодших бранців зі Зміїного поспілкувалися кореспонденти інформагенції УНІАН, яким він розповів про пережиті жахіття. 

На момент окупації острова Олександру був 21 рік. Колишній в'язень Кремля, який провів у російських в'язницях 679 днів.

Олександре, як давно ви служите в Держприкордонслужбі? Коли прибули на Зміїний?

Стати військовим медиком вирішив ще під час навчання у медучилищі, бо служба – мій обов'язок. Одразу після закінчення навчання почав оформляти відповідні документи й 4 грудня 2020 року підписав контракт з Державною прикордонною службою. Спочатку працював у невеликому селі, за 40 кілометрів від дому, а за два-три місяці, у 2021 році, був переведений на посаду фельдшера прикордонної застави острова Зміїний. Коли почалося повномасштабне вторгнення, саме був на службі.

 
Як розгорталися події на острові 24 лютого 2022 року?

Нас підняли о четвертій ранку по тривозі. Хлопці розбіглися по позиціях, я був у групі резерву разом із нашим кухарем. Ми були озброєні, тримали в готовності ноші, аптечки. Пам'ятаю, що встиг написати коханій дівчині Ярославі - попросив, щоб вона була з мамою, щоби не кидала її. Сказав, що дуже її люблю...

Приблизно о шостій стали на зв'язок виходити пі***и [загарбники], вимагали, щоб ми здалися. Попередили, мовляв, підходять до нас, оточують та інше. Стало зрозуміло – наступатимуть... Ми почули команду: "Повітря!", що означало – летять якісь надводні об'єкти. І заставу почали "крити" російські винищувачі – бомбардували півтонними КАБами (авіабомбами вагою 500 кілограмів). Потім підійшов крейсер "Москва", став до нас "у лоб" і також почав обстріл... Ще за 15-20 миль від Зміїного перебував російський корабель "Василь Биков", який патрулював територію, але близько не підходив. Ближче до вечора у напрямку острова вийшов ворожий десант на трьох швидкохідних військових катерах. Нас захопили.

Відомо, що у захопленні Зміїного також брав участь фрегат "Адмірал Ессен", і через це доводилося чути різні версії щодо того, який саме російський корабель українці відправили "на три літери"…

Думаю, послання адресували "Москві". Цей крейсер був командним пунктом супротивника.

Уточніть, будь ласка, чи в момент висадки російського десанту на острові були поранені?

Коли почалося бомбардування, ми встигли переміститися в укриття. Тож поранених не було.

Що потім? Потім нас усіх – 82 особи – доставили на буксир "Шахтар". Те, що там відбувалося, було епічним – нами просто забили кают-компанію та прилеглі коридорчики. Сказати, що були у тісноті – нічого не сказати. Ми лежали на підлозі, впритул один до одного, а російські спецназівці ходили по наших ногах, спинах… Над головою перезаряджали зброю, погрожували…

Знущання на "Шахтарі" тривало довго?

Як виявилося, те, що відбувалося на "Шахтарі", ще не було знущанням. Ми все-таки мали там справу з професійними військовими, спецназом. Вони ставилися до нас більш-менш лояльно – як до військовополонених. Так, випендрювалися, ходили п'яні, розмахували зброєю, але кожен дотримувався певної субординації. Що таке знущання ми зрозуміли, коли потрапили на "етап". Ось тоді почався жах...

Де ви були майже два роки? Чи зробили якісь висновки про росіян, з якими довелося "контактувати"?

З острова Зміїний нас доставили до Севастополя, звідти потрапили до Бєлгородської області РФ. Спочатку нас відправили до СІЗО Старого Оскола, потім – до колонії у Валуйках, пізніше перевезли до Олексіївки.

Які висновки зробив? Скажу коротко про те, що я зрозумів: 80% росіян зомбовані пропагандою. Їхні серця просякнуті ненавистю давним-давно. Їм байдуже до твого статусу, віку та іншого. Неважливо, ти – полонений, старий чи каліч. Вони бачать одне: ти – українець. Саме за це б'ють і всіляко знущаються, проявляючи максимально креативно-садистські нахили.

Чи правильно я зрозуміла, що били всіх підряд?

Під роздачу потрапляли всі – військові та цивільні, молоді та старі.

За свої слова ручаюся: нас ненавидять, бо ми – "хохли". Вони називають нас фашистами, бандерівцями, а себе – визволителями. І при цьому дуже нам заздрять. Уявіть, стоїть спецпризначенець із шокером у руках і обурюється, мовляв, чому він має ходити в китайських кросівках, а ти – в оригінальних? Або, чому у нас у селах – асфальт, а у них – ґрунт? Ба більше, вони вважають, що українці невдячні: мовляв, "Росія вас годувала, а ви...".

Ми з хлопцями порівнювали росіян із нацистами часів Другої світової війни, з гестапо. Тоді так само знущалися з полонених у концтаборах: морили голодом, катували, принижували психологічно і фізично. Хочете знати, що роблять з українцями рашисти? Забивають шокерами настільки, що тіло перетворюється на суцільні шрами, тримають у закритих приміщеннях, постійно принижують, прагнуть "роздавити" психологічно... Щоб посіяти розбрат між нами, роз'єднати між собою, змушують доносити один на одного. Жорстоко б'ють за будь-який "косяк". Хоча це й "косяком" не назвеш: б'ють просто за те, що ти заплющив очі, або у тебе знайшли якусь крихту, або ти зранку не встиг заправити ліжко, чи сперся на бильце. Тобто причини для покарання немає, але її завжди знаходять. Для розуміння – якось нас колективно побили просто через те, що в одній табуретці не було болтика...

Окупанти знали про те, що ви – медик?

Звісно, сказав, що я – фельдшер. На допитах мене питали з пристрастю: "Де воював?", "Надав би допомогу "нашим"?", а потім знову били...

Вам доводилося надавати допомогу іншим полоненим?

Так, хлопцям ставало погано. Бували панічні атаки, в одного спостерігали напади епілепсії. Однак жодних медикаментів у моєму розпорядженні, звісно, не було. Допомагав виключно особистою участю, виходячи зі своїх знань, навичок. До полонених приходив медик від окупантів, але звертатися до нього ми побоювалися – після таких прохань про допомогу нас, як правило, били.

У яких приміщеннях вас утримували?

Було два типи утримання. У Старому Осколі, у СІЗО – у камерах місткістю від двох до восьми осіб. Через місяць нас звідти перевели до колонії, до Валуйків. Там три півбараки по 50-60 осіб та штрафний ізолятор, у якому приблизно 15 камер. Їх площа – десь два на три метри, у кожній камері – від 3 до 6 осіб.

До ізолятора окупанти поміщали тих, хто їм не подобався, хто не виконав їхні забаганки... Знову таки, привід, щоб відправити полоненого українця до штрафного ізолятора, вони знаходять завжди. Там, в ізоляторі, немає нічого – ні спілкування, ні книг, ні повітря… Немає куточка, в якому можна "сховатися": крихітні камери під цілодобовим відеоспостереженням. За кожним твоїм кроком, рухом постійно стежать. Будь-якої миті в камері можуть відчинитися двері, туди влітають кати й тебе знову б'ють.

Від українських військових, які пройшли полон у РФ, доводилося чути, що їх змушували співати гімн Росії...

Це одна з витончених тортур – російський гімн змушують співати по 20-30 разів на день. Спеціально для цієї мети по всій території того ж таки штрафного ізолятора встановлені потужні колонки, через які "врубають" максимально гучний звук. Він такої сили, що барабанні перетинки буквально на межі – ось-ось луснуть… Як тільки лунають перші звуки гімну, всі полонені мають підвестися і співати. Якщо бачили, що хтось не співає, у камеру вривалися наглядачі з шокерами та палицями… Уявіть ситуацію: ми читаємо книги, раптом різко вмикається гімн, хтось зачитався, не встиг підскочити, не заспівав моментально, а всередину вже вдерлися садисти...

У вас був доступ до тюремної бібліотеки? Які книжки читали?

Ми сиділи у закритому приміщенні, навколо – ґрати. І читання книжок стало віддушиною. За ці два роки я прочитав їх дуже багато. Кількість не назву – збився з рахунку. Але для розуміння: книга на 600 сторінок "ковталася" за 2-3 дні. Щоправда, дозволяли читати лише радянську літературу, зокрема, про Другу світову війну – тупа пропаганда. Щиро кажучи, авторів навіть не пам'ятаю, але читав від безнадії. Вже потім, в Олексіївці, ми випросили іноземну літературу. Одна з моїх улюблених книг – "Граф Монте-Крісто" Олександра Дюма.

Чим вас годували в полоні?

Тюремною баландою. В основному, якоюсь рідкою юшкою без овочів, уранці – пісні каші. При цьому порції були настільки малими, що могли вміститися в одній столовій ложці. Але не факт, що ти це міг з'їсти – садисти створювали умови, за яких навіть цю ложку не встигав проковтнути. Що сказати – голодували ми дуже жорстко... Усі сильно схудли. Наприклад, я лише за два місяці, з квітня по червень 2022 року, втратив кілограмів 20. Крім недоїдання, позначився стрес через систематичні знущання. Це було жахливо.

Чи була можливість дотримуватися хоча б елементарної гігієни? Чи можна було, наприклад, прийняти душ?

Так, якщо так можна сказати. У душову запускали на півтори хвилини одночасно по 15-20 осіб – ми фактично не милися. Вмивалися холодною водою в камері, прямо в раковині. Якось підмивалися з кухлів, хто як міг… Нам видавали дуже погані, іноді використані зубні щітки, якусь незрозумілу зубну пасту, які щітками та пастою не назвеш.

Як часто полонених виводили на свіже повітря?

Були прогулянки літерою "Г", один за одним. З опущеною вниз головою, погляд має бути – у землю, руки – за спиною. Виводили хвилин на 5-10 на день, та й то не завжди. Наприклад, у штрафному ізоляторі взагалі без прогулянок. Протягом місяця-двох сиділи у закритому приміщенні, вікно – приблизно півметра на метр. Ловили кожен промінчик сонця, що падав через ґрати, раділи кожному горобцю, який сідав на це віконце. Можливо, подумаєте, що це – патетика, але так і було – ми раділи кожному промінчику, який потрапляв у маленьку камеру, сповнену мороку та страждань.

Можете описати, яким був найстрашніший день вашого полону?

Я перебував у полоні 679 днів. Всі вони – жахливі, якийсь один виділити не можу. Повторюся, ми пройшли крізь страшні речі. Мені багато хто ставить питання про те, що я пережив… Цікавляться родичі, знайомі, але говорити про це, зізнатися, не хочеться. Навіть дуже близькі люди не знають усього. 

Пам'ятаєте, як дізналися, що повертаєтеся додому за обміном?

Заздалегідь нічого не говорили. Пам'ятаю, як в Олексіївці, здається, 2 січня, спитали розмір мого одягу. Наступного дня, приблизно о четвертій ранку, чергові по колонії мене розбудили й перемістили до "стакану" – приміщення два на три метри без вікон. Кинули туди в якомусь мішку "піксель" (одяг камуфляжного типу, – УНІАН), сказали, щоб переодягнувся... Потім прибув конвой, мене зняли на відео – сказали промовити прізвище, ім'я, по батькові, дату народження. Потім посадили до автомобіля, на обличчя натягнули шапку… І почався довгий шлях - їхали 13 годин. Шлях додому, де на мене чекала велика родина – мама та тато, Ярослава…

Як почуваєтеся зараз?

Фізичне здоров'я – більш-менш, а от психологічний стан – не дуже. Турбують панічні атаки, складно засинати, ночами бачу кошмари. Зі мною працюють профільні фахівці, призначають препарати – сильнодіючі транквілізатори, антидепресанти, які то підходять, то не зовсім…

Сашко, чи думали ви колись про те, що потрібно було обрати іншу професію?

Ні, ніколи. Трохи відпочину та повернуся знову на службу.